Літо поставило крапку в дискусії на тему: хто має фінансувати профтехучилища — державний чи місцеві бюджети? Будемо сподіватися, що пауза тимчасова — на період відпусток і канікул. Хоча для багатьох училищ вони можуть стати безстроковими: з’явилася інформація про закриття ПТУ в невеликих містечках Львівської, Волинської та інших областей. Навчальний рік вони так-сяк дотягли, а набору на наступний навіть не оголошували.

В обласних центрах і столиці ситуація трохи краща. Але привід для тривоги, як стверджують викладачі київських училищ, є. Інформацію про те, що держава передає всі київські ПТУ на баланс місцевого бюджету, кожен сприймає по-своєму. Чиновники підносять це як подарунок столиці. А в училищах сприймають як черговий етап скорочення системи профтехосвіти.

У Києві повним ходом іде вступна кампанія. У числі тих, хто з року в рік виконує план набору, — Київське вище професійне училище будівництва та дизайну. Відтоді, як училище стало учасником німецько-українського пілотного проекту, потік абітурієнтів значно зріс — на деякі спеціальності вже беруть за конкурсом, як до університету. Якщо із часом програма проекту трансформується у стандарти навчання, випускники отримуватимуть не тільки високу кваліфікацію, а й чудові перспективи — можливість відкрити конкурентоспроможну фірму в Україні або працевлаштуватися за кордоном, де великий попит на фахівців такого профілю й рівня підготовки.

Два роки тому Міністерство освіти і науки України та німецький Фонд підтримки будівельної галузі Ебергарда Шьока підписали меморандум про співпрацю, мета якого — модернізація підготовки фахівців будівельних професій відповідно до стандартів Євросоюзу.

За словами менеджера пілотного проекту Герхарда Блессінга, дуже непросто було знайти партнерів, готових працювати в нових умовах. Починати планували в столиці, але місцеві чиновники тоді відмахнулися від пропозиції. А Львів відгукнувся.

“Проект стартував у Західній Україні, паралельно ми продовжували пошуки в центральному регіоні, — розповідає Герхард Блессінг. — Довго вибирали навчальні заклади, які могли б стати нашими майданчиками. Училища у Вінниці й Києві, з якими ми сьогодні працюємо, — найкращі з усіх, які ми бачили.

Визначитися було складно: шукали директорів, котрі готові дивитися в майбутнє. Потрібен не тільки хороший рівень підготовки, злагоджений колектив, а й готовність до змін. У рамках проекту ми привносимо в діяльність училищ те нове, що стосується підготовки будівельних кадрів, у цьому випадку — маляра-реставратора. Навчальний план створено на основі німецьких програм, що допоможе адаптувати українську систему професійної освіти до європейських стандартів.

У Київському училищі будівництва та дизайну я знайшов, як кажуть наші учні, “просунутого” директора, який дуже багато працює, готовий до всього нового. Тут дуже хороша команда, яка складається з майстрів виробничого навчання й викладачів теоретичних дисциплін. Вони вже двічі проходили стажування у Львові, я з ними часто зустрічаюся, проводжу майстер-класи.

За короткий час в училищі відбулося багато змін — створили чудову майстерню малярних робіт, кабінет технології малярних і реставраційних робіт, препараторську, сучасні аудиторії, де на кожному столі — ноутбуки, що дає учням змогу опановувати програму за європейськими стандартами.

Ми, малярі-реставратори, постійно працюємо на комп’ютерах, застосовуємо нову інформацію, користуємося великою кількістю інструментів. Наприклад, столяр має справу тільки з деревом і пластмасою. А маляр — з різними поверхнями: бетоном, деревом, металом, органічними та неорганічними матеріалами.

У нас у Німеччині давно вже не сприймають маляра як робітника, який фарбує двері або паркан. Ця професія цікава і з технічного боку, і з інформаційного, вона вимагає креативного підходу.

Училища, які беруть участь у проекті, отримали статус експериментальних, щоб мати можливість втілити наші навчальні плани, які включають і теоретичну, і практичну підготовку”.

Завдяки сприянню фонду київське училище придбало для майстерень різноманітні матеріали, необхідні для підготовки малярів-реставраторів, а також інструменти, які часом дивують навіть фахівців, які працюють на будівництвах. Поруч із майстернями обладнали кімнати для перевдягання, душові і для учнів, і для викладачів. Скрізь — сучасні оздоблювальні матеріали, зручні меблі, чистота і порядок. Німецькі гості були приємно здивовані такими змінами. А до кабінету технологій малярних і реставраційних робіт приходять як на екскурсію не тільки з інших училищ, а й з великих будівельних організацій, де проходять практику, а потім і працевлаштовуються випускники училища. Навіть професіонали зі стажем тут відкривають для себе багато нового.

Найскладніше, як стверджує директор Київського вищого професійного училища будівництва та дизайну Георгій Алексенко, — змінити психологію викладачів, майстрів та учнів. “Ми впроваджуємо форму навчання, яка чудово зарекомендувала себе в Німеччині. Нам вдалося перебудувати психологію майстрів виробничого навчання, навчити дітей уважно й дбайливо ставитися до інструментів і матеріалів. Вони отримують усе необхідне для того, щоб засвоїти теорію і здобути практику. Широко використовуємо мультимедійні засоби, комп’ютерні технології. Наші учні не тільки опановують ремесло, а й почуваються дизайнерами, і навіть трішки художниками.

Проект допомагає підвищити престижність будівельних професій, дає мотивацію для здобування т.зв. міжнародного сертифіката якості компетенції.

Проте готувати в наших умовах фахівців такого рівня, як у Німеччині, надзвичайно складно. Там, щоб стати малярем-реставратором, потрібно вчитися чотири роки. При цьому до програми не входять загальноосвітні дисципліни, як у нас. В Україні навчання на базі дев’яти класів триває 3— 3,5 року, при цьому майже половина годин виділяється на шкільні предмети.

Випускник німецького училища не тільки опанував ремесло, а й готовий до того, щоб створити власну фірму і керувати нею. Ми теж ставимо мету, щоб майбутній маляр-реставратор навчився всіх робочих навичок, опанував основи дизайну і міг створити дизайнерське бюро”.

В училищі вважають, що держава зобов’язана звернути увагу на систему профтехосвіти хоча б тому, що нинішні учні — це майбутні платники податків, творці матеріальних цінностей, нових підприємств і робочих місць. У Німеччині випускники професійних училищ, яких часто називають ремісниками, — це середній клас, основа суспільства.

“Завдяки їхній діяльності державний бюджет отримує понад 60% доходів, — розповідає Герхард Блессінг, який свого часу здобув кваліфікацію майстра, створив у Дюссельдорфі центр професійної підготовки і очолював його понад 40 років. За цей час центр підготував близько 500 майстрів і більш як 20 тис. підмайстрів. —У Німеччині ремісництво — основа економіки. Це те, що необхідно Україні, — розвивати мережу підприємств, створювати робочі місця і підтримувати училища, які готують для них кадри.

— Хто фінансує професійні училища — фахшуле — в Німеччині? У нас триває дискусія, хто повинен це робити — держава чи місцеві громади.

— У Німеччині училища завжди фінансувалися державою. А сама система працює за дуальним принципом: в училищі опановують теорію і паралельно практикуються на виробництві.

У Дюссельдорфі, наприклад, близько 400 малярних фірм, які об’єдналися в гільдію. Саме вона підтримувала і фінансувала центр, який я очолював. Спочатку ми випускали близько сотні учнів, потім дійшли до п’яти тисяч.

У Німеччині кожна гільдія надає фінансову підтримку освітньому центру, який готує для неї кадри. Система професійної підготовки тому така ефективна, що її підтримують і держава, і бізнес.

— Як побудоване навчання, з якого віку починається?

— Після 11 класу, в основному в 17—18 років. Залежно від обраної професії вчаться від 2,5 до 4 років. Можна продовжити навчання, щоб стати майстром. Це поняття трохи інше, ніж в Україні. У нас майстер працює як бізнесмен — аналізує ринок праці, готує бізнес-план, шукає нішу, яка дозволить йому успішно розвивати власний бізнес.

Випускнику училища в нас набагато легше знайти роботу, ніж його однолітку, який закінчив університет. У багатьох містах кількість учнів фахшуле удвічі-втричі більша, ніж студентів у місцевих університетах.

Обираючи професію, випускник школи йде не в училище, а на профільне підприємство, де з ним укладають договір. З майбутнім малярем-реставратором — на 3 роки. Йому виплачуватимуть стипендію, поступово підвищуючи її від 450 до 600 євро на місяць.

— Випускник потім повинен якийсь час відпрацювати на цій фірмі?

— Ні. Він повинен тільки старанно вчитися і набувати практичних навичок.Підприємство як представник учня реєструє його в училищі. Там його навчання оплачує держава.

Такі центри, як мій, отримують від підприємства кошти на необхідні для навчання матеріали, інструменти тощо. Ще одна частина фінансування надходить з бюджету федеральної землі.

Мене в Україні постійно запитують: чому так довго потрібно вчитися, щоб стати, наприклад, малярем-реставратором? По-перше, щоб досконало опанувати професію. По-друге, навчальний план передбачає, що чотири дні на тиждень учень працює на фірмі, а один — в училищі. У навчальному центрі він проходить підготовку шість тижнів на рік. Після трьох років навчання та практики учень складає іспит і починає працювати за спеціальністю. Стартова зарплата — 2 тис. євро на місяць. При бажанні він може продовжити навчання, щоб стати майстром і відкрити свій бізнес.

Дуальна система успішно працює в Німеччині багато десятиліть, але її ніяк не вдається впровадити в Україні. До нас часто приїжджають перейняти досвід, розпитують, вивчають. Але вдома нічого не можуть зробити, бо у вас немає достатньої кількості підприємств, які готові підключитися до навчання кадрів на такому рівні. А система професійної підготовки може бути успішною тільки в такій зв’язці. Усі підприємства Німеччини мають бізнес-плани на тривалий період, вони повинні думати, хто в них працюватиме через 3—5 років, і заздалегідь готувати для себе кадровий резерв”.

Герхарда Блессінга здивувало, що у Львові у сфері торгівлі, сервісу й ремонту клієнтів обслуговують люди з університетськими дипломами, хоча з їхніми обов’язками легко впоралися б випускники фахшуле. За його словами, у Німеччині замовники оминають фірми, де немає фахівців, які навчалися у професійних училищах і центрах, — адже саме їхня кваліфікація є гарантією якісної роботи. Насамперед це стосується сфери будівництва й ремонту житла та інших об’єктів. Там жорстко контролюють питання працевлаштування і кваліфікації кадрів. Підраховано, що через порушення в цій сфері держава щороку втрачає близько 40 млн євро.

Скільки втрачає наша країна — не підраховував ніхто. За даними профспілки будівельників України, понад 85% робітників, задіяних на об’єктах, не мають відповідної підготовки та кваліфікації. На жаль, роботодавці надають перевагу самоукам, мало дбаючи про якість виконаних робіт.

У Німеччині саме підприємства, а не школи займаються профорієнтацією дітей — вони готують для них презентації, брошури, які містять усю необхідну інформацію про професії, про умови праці тощо. Після закінчення 9-го класу учень має можливість прийти на виробництво, “приміряти” на себе майбутню професію, що дозволяє зробити вибір більш усвідомленим і правильним.

Співробітництво у рамках німецько-українського проекту виявилося для наших училищ дуже складним, але досить цікавим. Так, у нас багато відмінностей, але є й напрацювання, які зацікавили закордонних партнерів. Проект вирішили пролонгувати ще на два роки.

“Ми зможемо домогтися таких успіхів, як у Німеччині, коли економіка стабілізується і підприємства почнуть думати про свій кадровий потенціал, — переконаний Георгій Алексенко. — Навіть у таких складних умовах, як нині, ми створюємо нові майстерні, забезпечуємо програми, підвищуємо кваліфікацію своїх кадрів. За останні п’ять років наші випускники — усі до одного! — відразу ж були працевлаштовані. Це багато про що свідчить. Те нове, що ми отримуємо в рамках пілотного проекту, дасть нам змогу готувати фахівців, кваліфікація яких відповідає європейським стандартам”.

У Міністерстві освіти і науки великі надії покладають на Закон “Про професійну освіту”, проект якого воно свого часу підготувало і який був схвалений урядом. За словами заступника міністра освіти Павла Хобзея, цей закон внесе багато змін у діяльність системи підготовки кадрів. Створюватимуться нові типи навчальних закладів, розшириться автономія ПТУ, зміцниться державно-приватне партнерство. До процесу підготовки кадрів планують долучити бізнес, який (в ідеалі) створюватиме й фінансуватиме центри професійно-практичної підготовки.

Залишилася якась дещиця — ухвалити закон і домогтися виконання його норм.

Інформацію взято з порталу  Зеркало Недели

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *